Спеціально для «Юридичної практики»

Необґрунтоване накладення арештів на майно ускладнюється тим, що в певних випадках призводить не тільки до обмеження, а навіть до позбавлення права власності.

Проблема захисту права власності в кримінальному провадженні не нова. Але від цього вона не втратила своєї актуальності.

Кожен громадянин нашої держави добре знає, що в Конституції України право власності проголошено непорушним і таким, що перебуває під захистом. Це право захищається не тільки національним, а й міжнародним законодавством, зокрема статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). Якщо ж дії особи (фізичної чи юридичної) вчинено в площині кримінальних правовідносин, для захисту цього права має застосовуватися, крім іншого, Кримінальний процесуальний кодекс (КПК) України, статтею 16 якого недоторканність права власності декларується як одна з найважливіших засад кримінального провадження.

Арешт за правилами

Водночас законодавець передбачив можливість застосування такого обмеження права власності, як арешт майна — захід забезпечення кримінального провадження, що має тимчасовий характер. Унаслідок арешту майна особа (фізична або юридична) позбавляється права на відчуження, розпоряджання та/або користування цим майном.
Тому клопотання про арешт майна, з якими звертаються до слідчих суддів, суду представники правоохоронних органів, мають відповідати вимогам закону, а запропоновані обмежувальні заходи — забезпечувати баланс інтересів держави й особи, щодо майна якої вирішується питання. На цьому неодноразово акцентував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), зазначаючи, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання органу державної влади в мирне володіння майном має бути законним (пункт 58 рішення у справі «Іатрідіс проти Греції», скарга No 31107/96). У низці рішень ЄСПЛ прямо вказано, що вимога стосовно законності для цілей статті 1 Першого протоколу передбачає дотримання положень національного законодавства та відповідність принципу верховенства права, включно зі свободою від свавілля (пункти 55–56 рішення у справі «Смірнов проти Росії», скарга No 71362/01, пункт 125 рішення «Коваль та інші проти України», скарга No 22429/05).

Розглядаючи клопотання щодо арешту майна або його скасування, слідчі судді та суди стикаються зі значним колом проблем, пов’язаних із непрофесійною, а іноді відверто некомпетентною діяльністю окремих представників правоохоронних органів.

У 2014 році, приблизно через півтора року після введення в дію нового КПК України, Центр політико-правових реформ (ЦППР) проводив дослідження, яке отримало назву «35 неформальних практик у кримінальному судочинстві України». Один із розділів цього дослідження був присвячений захисту права власності в кримінальному провадженні. Зазначалося, що існує практика з боку слідчих органів вилучати більшу кількість речей під час обшуку, ніж та, на яку надавався дозвіл в ухвалі слідчого судді; в багатьох клопотаннях правоохоронці лише одним-двома реченнями зазначали про необхідність накладення арешту на майно, без будь-якого обґрунтування позиції та наведення доказів на її підтвердження.

Здавалось би, з моменту проведення згадуваного дослідження пройшло вже сім років. За цей час створено нові правоохоронні органи. Активно працюють над виявленням корупційних злочинів та притягненням до відповідальності винних осіб такі органи, як Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП). Фахівці , які обійняли посади в цих органах, проходили конкурсний відбір і, вірогідно, показали високий рівень знань, зокрема в галузі забезпечення стандартів прав людини. Проте практика свідчить, що значних змін у роботі наших правоохоронних органів не відбулося та випадки порушень прав учасників кримінального провадження, про які зазначалось у минулому, є непоодинокими і нині.

Існує практика з боку слідчих органів вилучати під час обшуку більшу кількість речей, ніж та, на яку надавався дозвіл в ухвалі слідчого судді.

Інколи лише активна позиція сторони захисту допомагає не допустити помилки під час розгляду клопотання про арешт майна або добитися скасування необґрунтовано накладеного на нього арешту. Ілюстрацією до цього може стати така справа. Проводиться досудове розслідування за підозрою особи у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 364 Кримінального кодексу (КК) України. Слідчий суддя Вищого антикорупційного суду (ВАКС) на підставі клопотання старшого детектива НАБУ з метою відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок кримінального правопорушення, наклав арешт серед іншого на кошти, розміщені на банківських рахунках, які належать підозрюваному. Водночас детектив, звертаючись із клопотанням, не врахував ту обставину, що ставить питання про накладення арешту на банківські рахунки, на які підозрюваний отримує заробітну плату та пенсію. Скасування арешту цих коштів вдалося добитися лише після звернення підозрюваного та його захисника з відповідним клопотанням. Слідчий суддя врахував доводи сторони захисту та, мотивуючи своє рішення, зазначив, що застосування заходу забезпечення кримінального провадження можливе, тільки якщо потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання в права і свободи особи, а накладений арешт є надмірним тягарем та перешкоджає реалізації підозрюваним і членами його родини гарантованих Конституцією України прав на працю та на достатній рівень життя (ухвала ВАКС від 30 вересня 2021 року у справі No 991/6544/21).

Вимога ЄСПЛ щодо законності втручання органу державної влади в мирне володіння майном стосується серед іншого і відповідної компетенції органу, який порушує питання про застосування таких обмежень. Тобто клопотання про арешт майна може подавати лише та особа, процесуальні повноваження якої на це визначено Кримінальним процесуальним кодексом України.

Питання повноважень

На жаль, досі непоодинокі випадки, коли з клопотанням про арешт майна звертається особа, яка не має належних процесуальних повноважень, а слідчі судді не завжди приділяють цьому належну увагу. Так, до суду звернувся адвокат із клопотанням про скасування арешту, накладеного слідчим суддею на нерухоме майно його клієнта у провадженні, розслідування якого здійснювалося спочатку слідчим відділом управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, а згодом — детективами НАБУ. Громадянин, майно якого було заарештовано, згідно з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) не мав статусу особи, щодо якої здійснюється провадження, а тому відповідно до статті 642 КПК України він вважався третьою особою, стосовно майна якої вирішується питання про арешт. Однак у такому випадку арешт майна можливий виключно за клопотанням прокурора. Проте його було накладено за результатами розгляду клопотання слідчого, а не прокурора. Слідчий суддя погодився з доводами адвоката та дійшов висно- вку, що арешт на нерухоме майно було накладено за зверненням неналежного суб’єкта, а тому його має бути скасовано (ухвала ВАКС від 5 серпня 2020 року у справі No 991/6358/20).
Найближчим часом запрацює Бюро економічної безпеки (БЕБ) — своєрідний спадкоємець органів Державної фіскальної служби України (ДФС), метою створення якого є протидія правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави. Нині досудове розслідування у справах, які належатимуть до його компетенції, проводять органи, що входили до структури ДФС.
Зокрема, слідче управління ГУ ДФС у м. Києві здійснює досудове розслідування за фактом ухилення від сплати податків фізичною особою — підприємцем (ФОП). У рамках розслідування цієї справи проведено обшук та вилучено майно в підприємства, яке не перебувало в господарських відносинах із ФОП. Слідчий звернувся з клопотанням до слідчого судді про арешт вилученого майна. Сторона захисту вважала, що відбулося безпідставне втручання в господарську діяльність підприємства, оскільки на момент проведення обшуку існувала вся необхідна документація, що підтверджувала законність походження вилучених речей. Даних про наявність кримінального провадження щодо підприємства в ЄРДР внесено не було, а вилучене майно не відповідало критеріям речових доказів. Крім того, звернення з клопотанням було здійснено з пропуском встановленого законом строку — після спливу 48 годин від моменту проведення обшуку. Звісно, аргументи сторони захисту були настільки переконливими, що слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання слідчих органів, повернувши майно його володільцю (ухвала Оболонського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року у справі No 756/3279/21). Хотілось би вірити, що новостворений орган (БЕБ) відмовиться від такого «спадку» з істотних порушень права власності.

Проблема необґрунтованого накладення арештів на майно ускладнюється тим, що в певних випадках призводить не тільки до обмеження, а навіть до позбавлення права власності. Нещодавно Велика Палата Верховного Суду розглянула справу, згідно з обставинами якої земельну ділянку, що належить ТОВ «П» та на яку був накладений арешт у рамках кримінального провадження, за відсутності ухвали слідчого судді або суду про передання активів для реалізації та без згоди власника було реалізовано Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА). Водночас ціна її реалізації майже у 27 разів нижча за ринкову. Приймаючи постанову від 5 жовтня 2021 року у справі No 910/18647/19, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що реалізація активів, які не були конфісковані, без згоди власника та без рішення суду є прямим порушенням статті 41 Конституції України, Першого протоколу до Конвенції, положень частини 6 статті 100 КПК України, частини 5 статті 21 Закону про АРМА (Закон України No 772-VIII) та втручанням у право позивача на мирне володіння майном.

Права — в пріоритеті

Отже, допоки наші правоохоронні органи, зокрема і новостворені, не будуватимуть свою діяльність суворо відповідно до вимог закону та не навчаться сприймати концепцію захисту прав людини як ключову у своїй діяльності, надія залишається на ефективну та успішну роботу адвокатів. Можливо, саме це стане суттєвим запобіжником, який сприятиме тому, щоб держава Україна належним чином виконувала взяті на себе зобов’язання та вчергове не ставала порушником вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.