Між суспільним резонансом і верховенством права
За 34 роки незалежності України наші громадяни вже звикли жити в інформаційних бурях.
Але навіть за таких умов оприлюднення у медіа фрагментів матеріалів у справі Міндіча, досудове розслідування якої здійснюється Національним антикорупційним бюро України (НАБУ) під процесуальним керівництвом Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), здійснене ще до повідомлення про підозру будь-кому з фігурантів цієї справи, стало подією, яка явно вийшла за межі звичного. На широкий загал були винесені матеріали, які, як правило, не розголошуються до закінчення проведення комплексу слідчих дій та до оголошення про завершення досудового розслідування. Українському суспільству повідомили про виявлення в результаті прослуховування факту створення особами, наближеними до високопосадовців, «бекофісу», у якому нібито легалізувалися мільйонні суми. І, що найнебезпечніше, озвучили серед причетних до цього злочину імена міністра юстиції, міністра енергетики, колишнього міністра оборони та навіть натякнули на причетність до цієї справи Офісу Президента. Причому таке інформування було подано у формі тверджень, а не припущень. Суспільство не почуло фрази «за нашою інформацією, можуть бути причетні». Натомість звучало: «організували», «створили», «легалізували». Фактично суспільству представили певну картину злочину, винуватці якого ще не набули належного процесуального статусу. «Міндічгейт» став настільки гучним скандалом, що вийшов далеко за межі України та вкрай негативно вплинув на імідж нашої держави на міжнародній арені.
Як ставляться до цього витоку інформації професійні юристи? Вважаємо, що це – не просто комунікаційна помилка. Це – серйозна проблема, яка лежить на перетині кримінального процесу, міжнародного права та державної репутації.
І найголовніше: у той час, коли Україна відзначає 75-річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ, Конвенція) та декларує свою відданість проєвропейському курсу розвитку, на цьому тлі будь-які дії державних органів, що ставлять під сумнів відданість європейським стандартам, набувають особливого значення. Саме тому витік матеріалів у справі Міндіча має бути проаналізований не лише як політичний чи інформаційний фактор, а як правова проблема.
Презумпція невинуватості: базовий принцип кримінального процесу, який має діяти не «на папері»
Презумпція невинуватості, закріплена у статті 62 Конституції України та статті 17 Кримінального процесуального кодексу (КПК), не є декоративною нормою. Це – одна з ключових гарантій справедливого правосуддя, яка також випливає із статті 6 ЄКПЛ. Вона отримала своє неодноразове та різноаспектне тлумачення у десятках рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ, Суд). І нажаль, є вже численні рішення ЄСПЛ проти України, коли розголос на широкий загал матеріалів досудового розслідування із прямою оцінкою діянь конкретної особи як злочинних до ухвалення остаточного судового рішення розцінювався Судом як порушення презумпції невинуватості особи.
Справа ЄСПЛ «Шагін проти України»: чому її можна вважати канонічною
У рішенні Shagin v. Ukraine від 10 грудня 2009 року (Заява № 20437/05) Cуд встановив, що публічні заяви прокуратури Києва, зроблені на пресконференції під час досудового розслідування, були несумісними з презумпцією невинуватості. Вони містили стверджувальні доводи про те, що Ігор Шагін був організатором убивств та керівником злочинної групи. ЄСПЛ зауважив: достатньо, щоби посадова особа створила враження, що вона вважає особу винною – і це вже є порушенням статті 6 §2.
Висновок Суду відтоді став класичним: посадовець за відсутності остаточного вироку не може говорити так, ніби вина особи вже доведена. Адже такі вислови спонукають громадськість до думки про вину підозрюваного та визначають наперед оцінку фактів компетентним судовим органом.
Справи Довженка, Криволапова та Корбана проти України: сучасна лінія практики
У справі «Dovzhenko v. Ukraine» (Заява № 36650/03, рішення від 12 січня 2012 року) порушення було встановлено через те, що слідчі задовго до остаточного судового рішення заявляли у ЗМІ про особу, яка обґрунтовано підозрюється у вчиненні злочинів. У цьому рішенні зазначалося, що Суд неодноразово підкреслював важливість добору посадовими особами слів у своїх виступах, якщо вони оприлюднюють свої заяви ще до судового розгляду справи та визнання особи винною у вчиненні певного злочину.
Справа «Krivolapov v. Ukraine» (Заява № 5406/07, рішення від 2 жовтня 2018 року) стала відома тим, що протягом 2005-2008 років слідчий, в проваджені якого знаходилися матеріали досудового розслідування, давав численні інтерв’ю різним телевізійним та друкованим засобам масової інформації, зображуючи заявника та його співобвинувачених винними й не змінюючи їхніх прізвищ. Більш того, правоохоронці особисто брали участь у створенні фільму, де особу називали учасником злочинного угруповання – й це вплинуло на громадську думку та дозволило переконати суспільство у винуватості особи ще до вироку суду.
Справа «Korban v. Ukraine» (заява № 26744/16, рішення від 4 липня 2019 року) стосувалася притягнення до кримінальної відповідальності відомого політичного діяча Генадія Корбана. Судом у цій справі були проаналізовані численні інтерв’ю, які у 2015-2016 роках надавали Генеральний прокурор, Президент, Голова служби безпеки України та інші офіційні посадові особи. Такий аналіз став підставою для ЄСПЛ повторити усталений принцип своєї практики, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє посадовим особам оголошувати особу винною до винесення їй вироку судом. Враховуючи, що справа щодо Генадія Корбана мала значний суспільний резонанс, Суд зазначив, що посадові особи можуть інформувати громадськість про розслідування у кримінальних справах, наприклад, розкриваючи інформацію про вручення повідомлень про підозру, затримання та зізнання, якщо вони роблять це розсудливо та обачно. Але вибір слів при цьому є важливим.
У цій справі Суд оцінив ширший контекст – не лише межі кримінального провадження, а й політичний, інформаційний та суспільний резонанс, який був пов’язаний з особою підозрюваного. Водночас, ЄСПЛ нагадав, що держава має утримуватися від формування судження про вину особи ще до вироку щодо неї.
Отже, рішення ЄСПЛ у цих справах вибудували чітку конструкцію:
публічний простір не може бути використаний державними органами для попередньої оцінки дій осіб як злочинних, якщо вони ще не мають статусу обвинувачених; формування офіційними посадовими особами громадської думки щодо винуватості особи ще до остаточного вироку суду є явним порушенням базового принципу презумпції невинуватості.
Плівки НАБУ: коли оперативна робота перетворюється на публічне звинувачення
Розголошення матеріалів досудового розслідування
Як правило, в кримінальних провадженнях, у яких проводиться досудове розслідування, слідчі намагаються обмежити будь-який виток інформації, адже це може суттєво зашкодити результатам слідства та притягненню до кримінальної відповідальності винних осіб на підставі закону. Саме для цього, розуміючи важливість роботи органів досудового розслідування, законодавець ввів у Кримінальний кодекс України статтю 387, яка передбачає кримінальну відповідальність за «Розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування». І для нас як для фахових юристів завжди уявляється дивним, коли самі працівники органів досудового розслідування, та ще й на початку такого розслідування, виносять на широкий загал, у медіа, матеріали, що начебто мали триматися у секретності, допоки слідством не буде встановлений комплекс доказів про винуватість певних осіб.
Тому, повертаючись до Міндчгейту, можна з впевненістю стверджувати, що виток інформації з НАБУ суперечить самим принципам таємниці слідства:
Це створило не лише політичні, але й суттєві процесуальні ризики:
оприлюднені матеріали можуть бути в подальшому визнані судом недопустимими, а справа – зруйнована.
У чому полягає небезпека стверджувальних формулювань
Коли детективи НАБУ говорять: «створив бекофіс», «координував схему», «легалізував мільйони», вони не несуть суспільству об’єктивну інформацію про хід слідства, а формують публічне судження про вину. Це прямо суперечить практиці ЄСПЛ, проаналізованій вище.
Варто враховувати, що судді не ізольовані від інформаційного поля. Резонансні справи, які отримали широкий розголос в медіа, створюють соціальний тиск, що навіть на стадії досудового слідства вже може вплинути на зміст ухвалених судових рішень, зокрема, про запобіжний захід, обшук, арешти майна, тощо. Крім того, це може призвести до формування очікувань у суспільства щодо «невідворотності покарання» та створювати відповідний емоційний фон, що є несумісним із незалежністю суду – під впливом громадської думки суду важко буде прийняти законне та справедливе рішення.
Міжнародний імідж України: репутаційні ризики, які важко виміряти
Гучні заяви НАБУ в справі Міндіча відразу стали предметом обговорення в іноземних медіа. І наслідки цього є дуже сумними, адже це призвело до:
Тобто, в той момент, коли Україна прагне до інтеграції у Євросоюз, нова інформаційна хвиля спричинила реальний вибух, поставивши під сумнів здатність нашої держави до реального впровадження європейських стандартів. Вона не просто дала в руки додаткові «козирі» зовнішнім критикам нашої держави, а й поставила під загрозу оцінку прогресу у верховенстві права. Зрештою, це завдало шкоди не лише окремим особам, а й державі як суб’єкту міжнародного права.
Адвокат як голос правової культури
Як практикуючі адвокати, хочемо підкреслити, що ця стаття не є спробою захисту жодного із фігурантів конкретної справи. Йдеться про захист принципів – тих самих, за які Україна платить дуже високу ціну. Саме адвокати мають обов’язок нагадувати, що презумпція невинуватості – не юридична формальність, а надійний запобіжник від процесуальних зловживань.
Наші правоохоронні органи, в тому числі й ті, які здійснюють боротьбу з корупцією, повинні працювати не лише ефективно, але й з неухильним дотриманням вимог закону. Адже якщо сьогодні в медійному просторі ними порушено права високопосадовців, а завтра ці стандарти може бути зруйновано стосовно будь-кого.
Висновки
Плівки НАБУ виявили проблему, про яку давно варто говорити:
боротьба з корупцією не може виправдовувати порушення прав людини.
ЄСПЛ у своїх рішеннях багато разів наголошував: держава не має права формувати у суспільства переконання про вину особи до остаточного вироку суду.
Україна не може дозволити собі ігнорувати норми ЄКПЛ, особливо зараз, коли її дотримання є одним із ключових факторів нашого руху до Європейського Союзу. Тому на сьогодні головним залишається питання, чи здатні ми побудувати правову державу, де презумпція невинуватості – це не декларація, а базовий стандарт, який беззаперечно приймається працівниками правоохоронних та судових органів.
