Спеціально для журналу «Український адвокат»

Упродовж останніх кількох років правова спільнота час від часу повертається до обговорення питання можливості впровадження в Україні позовів на захист знач­ного кола осіб (групових, колек­тивних, представницьких, «class action» тощо), оскільки цього справді потребують непоодинокі випадки порушення їхніх прав. При цьому чинне процесуальне законодавство практично не за­знало змін, проте було прийнято низку судових рішень за позовами на захист численного кола осіб, які неможливо оминути, аналізуючи справи такої категорії. 

 

Цивільне процесуальне законо­давство містить норми, які перед­бачають можливість видачі судо­вого наказу у разі, якщо заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості за наяв­ності рішення суду про встановлен­ня факту продажу товару неналеж­ної якості, ухваленого на користь невизначеного кола споживачів. Зазначені норми кореспондують­ся із закріпленим у Законі України «Про захист прав споживачів» пра­вом громадських організацій споживачів звертатися до суду з позо­вом про визнання дій продавця або виробника протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. 

На думку окремих фахівців, на­явність цих норм дає змогу зроби­ти висновок, що в національному цивільному судочинстві знайшла часткове закріплення лише одна модель групового позову — органі­заційний позов, і лише в чітко ви­значеній сфері — захист прав спо­живачів. 

Зокрема, йдеться про одну з існуючих моделей застосування інституту групового позову, які є в країнах, де застосовується цей процесуальний інститут, — орга­нізаційний позов (organizational class action), який може подати певна організація, не маючи при цьому власних вимог. З огляду на це передбачена вітчизняним зако­нодавством можливість заявлення громадською організацією позову в інтересах невизначеного кола споживачів справді може розгля­датися як законодавчо закріплена правова конструкція, спрямована на захист значного кола осіб, права яких порушено одночасно. Але, на жаль, ці норми за весь час їх існування не знайшли свого місця у правозастосовній діяль­ності. 

Разом із тим за відсутності від­повідного процесуального регулю­вання у судовій практиці є досить­ таки цікаві рішення, які дають змо­гу зробити висновок про розгляд судами де­-факто групових позовів у зовсім інших, аніж це передбачено процесуальним законодавством, сферах, де одночасно порушуються права численної групи осіб. 

Наприклад, рішенням Завод­ського районного суду м. Миколає­ва від 26 травня 2021 року у спра­ві No 487/6970/20 задоволено позов  ГО «СТОП ШЛАМ» в інтересах її 1279 асоційованих членів про стяг­нення з ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» понад 9,2 млрд грн моральної шкоди, завданої їм унаслідок порушення відповідачем вимог природоохоронного законо­давства. Суд, задовольняючи позов, виходив із положень Статуту ГО, яким передбачено, що одним із за­собів досягнення мети діяльності та здійснення статутних завдань є стягнення на її рахунок грошових коштів та майна як відшкодуван­ня майнової та моральної шкоди, завданої членам цієї організації, з подальшим розподілом серед них стягнутих сум або майна. 

Зокрема, у рішенні суду зазна­чено, що за висновком судової пси­хологічної експертизи орієнтовний (можливий) розмір грошової ком­пенсації асоційованим членам ГО складає 1440 мінімальних заробіт­них плат кожній особі. Але згідно з резолютивною частиною рішення кошти у розмірі понад 9,2 млрд грн стягуються на рахунок громадської організації, а не її членів, яким без­посередньо завдано, за висновком суду, моральної шкоди. 

Загалом це рішення містить низку тверджень та висновків, які можуть бути предметом окремо­го обговорення: це і можливість ГО бути позивачем у даному спорі з огляду на статтю 15 Цивільного кодексу України, і її (цієї організа­ції) здатність бути отримувачем коштів, стягнутих як моральна шкода, завдана взагалі-­то іншим особам, порядок та підтвердження формування реєстру асоційованих членів­ громадян. І взагалі цікаво, як у разі набуття законної сили цим рішенням буде здійснюватись розподіл коштів між членами асо­ціації, а у разі виникнення спорів з цього приводу — яке нормативне підґрунтя має використовуватись для їх вирішення. 

У господарському процесі мож­ливість звернення з позовами на захист значного кола осіб знайшла своє відображення шляхом законо­давчого закріплення такого їх різ­новиду, як похідні позови. 

У цій категорії справ заслуговує на увагу позиція Верховного Суду, висловлена у постанові від 28 люто­го 2019 року у справі No 904/4669/18, згідно з якою правове регулювання статті 54 Господарського процесу­ального кодексу (ГПК) України по­ширюється на випадки подання позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її поса­довою особою, тобто на підставі наведеної процесуальної норми влас­ник (або учасник чи акціонер) може звернутися до суду в інтересах юри­дичної особи саме із зазначеним позовом. При цьому положеннями чинного законодавства не передба­чено іншої можливості звернення учасника (засновника, акціонера, члена) юридичної особи до суду за захистом прав чи охоронюва­них законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва, окрім позовів про відшкодування збитків, заподіяних юридичній осо­бі її посадовою особою. 

Правова цінність цієї постанови Верховного Суду полягає в тому, що заявлення позовів зазначеної кате­горії розглядається як особливий випадок — виняток, коли захист інтересів юридичної особи здій­снюється власником (учасником, акціонером) і це не є представни­цтвом у його традиційному розу­мінні. Адже саме такі, не зовсім типові для нашої правової системи відносини між членами групи по­зивачів, покладено в основу інсти­туту групових позовів у країнах, де застосовується така правова кон­струкція захисту інтересів числен­ного кола осіб. 

З огляду на таку позицію здаєть­ся цікавим дослідження питання щодо того, як у похідних позовах, які на сьогодні мають законодав­че закріплення у нормах чинного ГПК України, проявляється одна з основних засад вітчизняного судо­чинства — принцип диспозитив­ності: як його обмеження, допов­нення чи виняток? 

Якщо звернутись до адміністра­тивного судочинства, то саме з при­чини наявності значної кількості однотипних справ, що в різний пе­ріод часу розглядалися адміністра­тивними судами, і бере початок активна дискусія щодо запрова­дження в Україні процесуального інституту для здійснення одно­часного захисту прав та інтересів численної кількості осіб. Зокрема, колишній Голова Верховного Суду України Ярослав Романюк, обґрун­товуючи доцільність запроваджен­ня масового позову в України, на­водив дані 2011 року, коли судами було розглянуто понад 9 млн справ, порушених за однотиповими позо­вами громадян із статусом «дитина війни». На його думку, розв’язання цієї проблеми було б можливим шляхом введення саме такої про­цесуальної новації, як інститут масових (групових, колективних) позовів. 

На сьогодні діюча редакція Ко­дексу адміністративного судочин­ства України містить такі поняття, як «типова справа» та «зразкова справа». Запровадження цих новел мало на меті забезпечити єдність правозастосовної практики при розгляді однакових справ, але вони регулюють дещо інші за своїм пра­вовим змістом відносини, аніж ті, що виникають при заявленні позо­вів на захист значного кола осіб. 

Так, для групових позовів харак­терним є те, що заподіювач шкоди для всіх позивачів є єдиним. Наприклад, за повідомленнями ЗМІ, торік понад 5 тисяч американців приєдналися до колективного по­зову, поданого до суду у Флориді, заявники якого вимагають від ки­тайського уряду компенсацію за шкоду, заподіяну через COVID-­19. Позивачі стверджують, що зазнали величезних втрат через халатність відповідача, який допустив поши­рення коронавірусу в усьому світі. Подібні позови були також подані в суди у Неваді й Техасі. 

Або інший приклад: понад ти­сяча пасажирів круїзного лайнера Zaandam звернулися з колектив­ним позовом до компанії­ опера­тора Holland America у заявку зі спалахом на борту коронавірусної інфекції. Пасажири вимагають не лише фінансової компенсації, але й змін підходів компанії до органі­зації туристичних турів. На їхню думку, компанія знала про поши­рення хвороби на її суднах, але не було вжито жодних заходів щодо її недопущення. 

Натомість наведена вище Ярос­лавом Романюком проблема стосу­валась не питання захисту значної групи осіб, права або інтереси якої порушено одночасно внаслідок протиправних дій одного відповіда­ча. Її виникнення було обумовлено винятково діями окремих держав­них органів, які неналежно викону­вали свої посадові обов’язки. І роз­гляд зразкових справ судом вищої інстанції є ефективним засобом розв’язання таких проблем шля­хом формування єдиної практики застосування відповідних норм за­конодавства. У контексті розгляду процесу­альних можливостей захисту знач­ного кола осіб неможливо не згада­ти справу, відому як «справа дельфі­нів». Так, Велика Палата Верхов­ного Суду, роз­глядаючи справу No 910/8122/17 за позовом міжна­родної благодій­ної організації «Екологія­-Право­-Людина» про за­борону діяльнос­ті дельфінарію, дійшла висновку щодо наявності права громад­ської організації на представни­цтво в суді екологічних інте­ресів суспільства та окремих його членів з метою захисту поруше­них екологічних громадянина. Така позиція суду ґрунтується на приписах Орхуської конвенції та Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про громадські об’єднання», «Про благодійну діяль­ність та благодійні організації». Зазначений позов знову ж таки можливо розглядати як organizational class action, про що вже згадувалось. Окрім того, у цій справі Верхов­ний Суд дійшов також неоднознач­ного, на нашу думку, висновку, що громадська організація у цьому спорі фактично реалізує повнова­ження органу державної влади (як суб’єкта владних повноважень) щодо захисту диких тварин, які незаконно використовуються в ко­мерційних цілях, а тому спір має публічно­-правовий характер. 

Але ми вважаємо, що про пуб­лічний характер цього спору свід­чить не те, що громадськість замі­нює відповідний державний орган, оскільки право саме представників громадськості оспорювати пору­шення національ­ного законодавства у сфері довкілля прямо передбачено Охруською конвен­цією. Публічно­-пра­вовим цей спір є з огляду на предмет захисту, яким є пуб­лічний інтерес — за­хист екологічних інтересів не лише окремих членів, але й суспільства. 

З урахуванням публічно-­правово­го характеру спору Верховний Суд за­крив провадження у названій вище спра­ві, зазначивши про необхідність його розгляду в порядку адміністративного судочинства. Аналізуючи перспективи роз­гляду адміністративними судами подібних позовів, також можна відзначити постанову Верховного Суду від 31 травня 2021 року у спра­ві No 640/13123/20. Ця справа розглядалась за по­зовом ГО про визнання незакон­ними дій органів архітектурно­-бу­дівельної інспекції, пов’язаних із наданням дозволів на будівництво об’єкта нерухомості з порушенням містобудівного законодавства. 

Верховний Суд підтримав вис­новки попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволен­ня позову, зазначивши, що судо­вому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний ін­терес, однією з ознак якого є те, що він (інтерес) має бути персоналі­зованим, тобто має належати кон­кретній особі — позивачу. На думку суду, позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній інтерес, а лише посилається на порушення інтересу територіальної громади, частиною якої він є і для якої цей інтерес має значення. 

Із судових рішень убачається, що заявлений ГО позов, швидше за все, має певні вади в частині обґрунтування права позивача на звернення до суду із відповідними вимогами. Проте такий підхід до можливості заявлення громадськи­ми організаціями позовів на захист публічних інтересів свідчить про неоднаковість правових позицій судів при вирішенні таких спорів, що створюватиме певні труднощі при їх розгляді та потребуватиме дуже ретельної підготовки. 

 

Підсумки. Чинне процесуальне законодавство та існуюча судова практика загалом надають можливості для звернення з груповими організаційними позовами, проте позови такої категорії потребують особливого підходу до обґрунтуван­ня прав позивачів на звернення з ними до суду. На нашу думку, такі позови по­винні мати немайновий характер вимог, а звернення з вимогами про стягнення матеріальної шкоди на користь окремих осіб, які є члена­ми громадської організації, — по­зивача, але при цьому не є позива­чами у процесі, по-­перше, не має достатнього нормативного врегу­лювання, а по­-друге, в умовах сьо­годення неможливо не прогнозу­вати негативні наслідки та зло­вживання (наприклад, загроза рейдерства) у разі запровадження такої новації. 

Першоджерело.